Агатангел или синдром стерильности отзывы
Інша моя знайома у 33 раптом почала малювати, причому практично не робила цього на папері, а використовувала як робочу поверхню стіни, меблі, столи і навіть туалетний бачок (на бачку вона намалювала маленького хлопчика з довгим прутнем, який пісяє стоячи і не поціляє в унітаз, бо замріяно дивиться вдалину). Згодом вона дописала під цією картинкою: «Сидіти або мити», побачене на якійсь німецькій наклейці, але це все одно не спонукало її чоловіка зробити відповідні висновки. І він продовжував розкидати свої шкарпетки та брудний одяг по квартирі, меланхолійно переступаючи через це все у ті дні, коли дружина на знак мовчазного протесту тижнями не прибирала, і поволі у квартирі ставало все важче пройти, не відмовляв собі у задоволенні покурити в туалеті або на кухні, мабуть забуваючи, що у дружини астма, сполучена з алергією на цигарковий дим, і вона починає задихатися навіть у приміщенні, де востаннє курили два дні тому. Він продовжував проводити весь вільний час за телевізором, розвалившись на дивані у сімейних трусах і з пивом, продовжував не помічати, що вони практично перестали навіть розмовляти одне з одним, не кажучи вже про те, щоб кохатися, що дружина зникає кудись вечорами і прокидається із синцями під очима. Насправді вона просто ходила колами довкола будинку, тамуючи у собі злість до настання темряви, а потім придумувала свої малюнки, уявляла їх собі у всіх подробицях і не могла дочекатися, поки чоловік вимкне телевізор, щоб вона могла почати малювати. Вона малювала всю ніч, спала годину, а вранці йшла на роботу.
Він продовжував не звертати уваги на її малюнки, на яких ставало все більше чорної фарби, аж поки вона взагалі не перейшла на малювання самих лише чорних янголів із довгими пазурами на кінчиках крил і червоними зубами, ніби ще вологими від крові. Ці янголи, більше схожі на вампірів, лякали всіх їхніх знайомих і дітей їхніх знайомих, аж поки знайомі не припинили ходити до них у гості, та й самі вони перестали запрошувати гостей. Їм було не до того – вона зайнята чорними янголами, він – результатами футбольного матчу.
Перед тим, як піти від нього назавжди, моя знайома домалювала одному із янголів довгого синього прутня, який сумно звисав поміж спотворених пазурами крил. Тепер вона живе у Франції і продовжує малювати картини, які дуже добре продаються. Але, здається, перейшла на абстрактний живопис.
Мабуть, найбільша частина моїх знайомих у період, коли з ними діялося це дивне «щось», починали писати. Особливо виділяється серед них так звана «тигиринська група», до складу якої увійшли тринадцять найбільш популярних поетів та прозаїків нашого міста. Вони заснували групу, коли їм виповнилося тридцять три (раз на десять років у Тигирині з’являється група яскравих представників того чи іншого виду мистецтва, усі вони народжуються в один рік, в один місяць, а часто і в один день, саме ця дивна закономірність і дає дослідникам підстави говорити про «тигиринський феномен» як явище безпрецедентне у світовій історії мистецтва), і створили маніфест під назвою «Густі зразки параноїдального синопсису». У цьому маніфесті вони чітко розподілили між собою обов’язки та права, і тепер кожен із них писав тільки на одну задану колегами тему й видавав усі свої твори під однією назвою, додаючи в кінці порядкові номери для кращої орієнтації читачів. У єдиній тигиринській книгарні їхні книги складали на окрему поличку, виставляючи наперед новинки: «Невиправдані парадокси буття-5», «Лоботомія прихованого скепсису-17», «Замріяні споглядання краєвиду-147».
Текст міг бути написаний віршами або прозою, важливо було лише не відходити від заданої теми. Члени групи не читали жодних книг, окрім творів одне одного, і з роками у них виробилася надзвичайна одностайність стилю, часом, попри відмінності у назвах, навіть важко було повірити, що всі ці твори написані різними людьми. Кожного року альманах «Грицева шкільна наука» публікував найновіші їхні тексти у новорічному спецвипуску.
Два роки тому «тигиринська група» розкололася на дві підгрупи – елітарну (10 письменників) та масову (3). Елітарна поставила собі за мету «розбудовувати вітчизняні інтелектуальні дискурси» і вимагала від своїх членів обов’язкового вживання у творах слів «симулякр» як найбільш характерного поняття для нашої деконструктивістської і постмодерної дійсності та «дискурс», бо члени групи дотримувалися переконання, що «наша дійсність – це лише хаотичний сплав випадкових дискурсів, який давно вже навіть не імітує впорядкованості».
Інша група, навпаки, заборонила своїм членам вживання усіх слів, значення яких людина із середньою освітою змушена була б шукати у словнику, зате вимагала обов’язкового цитування Леся Подерв’янського і вживання різноманітних «пішовнахуй», «самтинедойобок» чи «ябазарю», щоб навертати широкі народні маси до літератури, привчати їх до читання, перетворивши це на звичку. Обов’язковими у творчості цієї групи вважаються: описи еротичних сцен (щонайменше чотири на авторський аркуш), бійок (не менше, ніж у Шекспіра, тобто в середньому одне вбивство на 97 рядків), наявність переконливих головних персонажів – хлопця у шкірянці, спортивних штанах, із золотим «ролексом» та вибитим переднім зубом; дівчини із довгими волоссям та ногами, яка весь вільний час проводить у перукарні, хоча мріє проводити його на кухні та в дитячій; чесного міліціонера та міліціонера-хабарника, можливі також інші елементи за бажанням.
Ще кілька знайомих, як стверджують інші спільні знайомі, так і не подолали мідлайфкризи, що почалася з непомітної зміни харчових пріоритетів. Спершу вони просто ретельно пережовували їжу виключно рослинного походження, далі у них зростало відчуття глибокої відрази спершу до їжі іншого походження, а потім до всіх, хто вживає таку їжу, вони все більше часу проводили вдома і все менше серед людей, а навіть коли потрапляли у компанії, то одразу виділялися завдяки специфічному виразові обличчя й невтомному жуванню сирої моркви. Одного дня такі люди раптом обривають на півслові розмову і поспішають додому, бо відчувають, що квасоля у них на кухні саме досягнула ідеального ступеня зрілості і з неї терміново потрібно приготувати салат. Що з ними відбувається далі, ніхто не знає, та нікого це і не цікавить.
Є серед моїх знайомих і такі, що з ними не почало відбуватися нічого особливого ні у 20, ні у 29, ні у 45. Їхні похмілля можна з точністю прогнозувати за календарним розкладом свят та відпусток, і з похмілля вони згадують лише про задавнений гастрит. У них є діти і незручні маленькі помешкання у панельних будинках, вони все ще садять картоплю, хоча вже й сумніваються в економічній доцільності цього. Вони залишають свій останній молочний зуб на згадку в сірниковій коробці і щороку знаходять його під час весняного прибирання. Ця знахідка розчулює їх, примушує старанно витерти пилюку, помріяти кілька хвилин і важко зітхнути, так ніби в цьому обшарпаному пуделку лежить щось значно важливіше: найяскравіші дитячі сни, найболючіші підліткові розчарування, спогади про перші підглянуті в замкову шпарину любощі дорослих, можливо, власних батьків. Але вони забувають про ці раптові напади слабкості, коли наступного понеділка похапцем вранці знімають з вішаків маринарки або припудрюють носа перед дзеркалом, думаючи лише про те, як би не запізнитися на роботу і ще встигнути закинути дітей до дитсадка.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Источник
Інша моя знайома у 33 раптом почала малювати, причому практично не робила цього на папері, а використовувала як робочу поверхню стіни, меблі, столи і навіть туалетний бачок (на бачку вона намалювала маленького хлопчика з довгим прутнем, який пісяє стоячи і не поціляє в унітаз, бо замріяно дивиться вдалину). Згодом вона дописала під цією картинкою: «Сидіти або мити», побачене на якійсь німецькій наклейці, але це все одно не спонукало її чоловіка зробити відповідні висновки. І він продовжував розкидати свої шкарпетки та брудний одяг по квартирі, меланхолійно переступаючи через це все у ті дні, коли дружина на знак мовчазного протесту тижнями не прибирала, і поволі у квартирі ставало все важче пройти, не відмовляв собі у задоволенні покурити в туалеті або на кухні, мабуть забуваючи, що у дружини астма, сполучена з алергією на цигарковий дим, і вона починає задихатися навіть у приміщенні, де востаннє курили два дні тому. Він продовжував проводити весь вільний час за телевізором, розвалившись на дивані у сімейних трусах і з пивом, продовжував не помічати, що вони практично перестали навіть розмовляти одне з одним, не кажучи вже про те, щоб кохатися, що дружина зникає кудись вечорами і прокидається із синцями під очима. Насправді вона просто ходила колами довкола будинку, тамуючи у собі злість до настання темряви, а потім придумувала свої малюнки, уявляла їх собі у всіх подробицях і не могла дочекатися, поки чоловік вимкне телевізор, щоб вона могла почати малювати. Вона малювала всю ніч, спала годину, а вранці йшла на роботу.
Він продовжував не звертати уваги на її малюнки, на яких ставало все більше чорної фарби, аж поки вона взагалі не перейшла на малювання самих лише чорних янголів із довгими пазурами на кінчиках крил і червоними зубами, ніби ще вологими від крові. Ці янголи, більше схожі на вампірів, лякали всіх їхніх знайомих і дітей їхніх знайомих, аж поки знайомі не припинили ходити до них у гості, та й самі вони перестали запрошувати гостей. Їм було не до того – вона зайнята чорними янголами, він – результатами футбольного матчу.
Перед тим, як піти від нього назавжди, моя знайома домалювала одному із янголів довгого синього прутня, який сумно звисав поміж спотворених пазурами крил. Тепер вона живе у Франції і продовжує малювати картини, які дуже добре продаються. Але, здається, перейшла на абстрактний живопис.
Мабуть, найбільша частина моїх знайомих у період, коли з ними діялося це дивне «щось», починали писати. Особливо виділяється серед них так звана «тигиринська група», до складу якої увійшли тринадцять найбільш популярних поетів та прозаїків нашого міста. Вони заснували групу, коли їм виповнилося тридцять три (раз на десять років у Тигирині з’являється група яскравих представників того чи іншого виду мистецтва, усі вони народжуються в один рік, в один місяць, а часто і в один день, саме ця дивна закономірність і дає дослідникам підстави говорити про «тигиринський феномен» як явище безпрецедентне у світовій історії мистецтва), і створили маніфест під назвою «Густі зразки параноїдального синопсису». У цьому маніфесті вони чітко розподілили між собою обов’язки та права, і тепер кожен із них писав тільки на одну задану колегами тему й видавав усі свої твори під однією назвою, додаючи в кінці порядкові номери для кращої орієнтації читачів. У єдиній тигиринській книгарні їхні книги складали на окрему поличку, виставляючи наперед новинки: «Невиправдані парадокси буття-5», «Лоботомія прихованого скепсису-17», «Замріяні споглядання краєвиду-147».
Текст міг бути написаний віршами або прозою, важливо було лише не відходити від заданої теми. Члени групи не читали жодних книг, окрім творів одне одного, і з роками у них виробилася надзвичайна одностайність стилю, часом, попри відмінності у назвах, навіть важко було повірити, що всі ці твори написані різними людьми. Кожного року альманах «Грицева шкільна наука» публікував найновіші їхні тексти у новорічному спецвипуску.
Два роки тому «тигиринська група» розкололася на дві підгрупи – елітарну (10 письменників) та масову (3). Елітарна поставила собі за мету «розбудовувати вітчизняні інтелектуальні дискурси» і вимагала від своїх членів обов’язкового вживання у творах слів «симулякр» як найбільш характерного поняття для нашої деконструктивістської і постмодерної дійсності та «дискурс», бо члени групи дотримувалися переконання, що «наша дійсність – це лише хаотичний сплав випадкових дискурсів, який давно вже навіть не імітує впорядкованості».
Інша група, навпаки, заборонила своїм членам вживання усіх слів, значення яких людина із середньою освітою змушена була б шукати у словнику, зате вимагала обов’язкового цитування Леся Подерв’янського і вживання різноманітних «пішовнахуй», «самтинедойобок» чи «ябазарю», щоб навертати широкі народні маси до літератури, привчати їх до читання, перетворивши це на звичку. Обов’язковими у творчості цієї групи вважаються: описи еротичних сцен (щонайменше чотири на авторський аркуш), бійок (не менше, ніж у Шекспіра, тобто в середньому одне вбивство на 97 рядків), наявність переконливих головних персонажів – хлопця у шкірянці, спортивних штанах, із золотим «ролексом» та вибитим переднім зубом; дівчини із довгими волоссям та ногами, яка весь вільний час проводить у перукарні, хоча мріє проводити його на кухні та в дитячій; чесного міліціонера та міліціонера-хабарника, можливі також інші елементи за бажанням.
Ще кілька знайомих, як стверджують інші спільні знайомі, так і не подолали мідлайфкризи, що почалася з непомітної зміни харчових пріоритетів. Спершу вони просто ретельно пережовували їжу виключно рослинного походження, далі у них зростало відчуття глибокої відрази спершу до їжі іншого походження, а потім до всіх, хто вживає таку їжу, вони все більше часу проводили вдома і все менше серед людей, а навіть коли потрапляли у компанії, то одразу виділялися завдяки специфічному виразові обличчя й невтомному жуванню сирої моркви. Одного дня такі люди раптом обривають на півслові розмову і поспішають додому, бо відчувають, що квасоля у них на кухні саме досягнула ідеального ступеня зрілості і з неї терміново потрібно приготувати салат. Що з ними відбувається далі, ніхто не знає, та нікого це і не цікавить.
Є серед моїх знайомих і такі, що з ними не почало відбуватися нічого особливого ні у 20, ні у 29, ні у 45. Їхні похмілля можна з точністю прогнозувати за календарним розкладом свят та відпусток, і з похмілля вони згадують лише про задавнений гастрит. У них є діти і незручні маленькі помешкання у панельних будинках, вони все ще садять картоплю, хоча вже й сумніваються в економічній доцільності цього. Вони залишають свій останній молочний зуб на згадку в сірниковій коробці і щороку знаходять його під час весняного прибирання. Ця знахідка розчулює їх, примушує старанно витерти пилюку, помріяти кілька хвилин і важко зітхнути, так ніби в цьому обшарпаному пуделку лежить щось значно важливіше: найяскравіші дитячі сни, найболючіші підліткові розчарування, спогади про перші підглянуті в замкову шпарину любощі дорослих, можливо, власних батьків. Але вони забувають про ці раптові напади слабкості, коли наступного понеділка похапцем вранці знімають з вішаків маринарки або припудрюють носа перед дзеркалом, думаючи лише про те, як би не запізнитися на роботу і ще встигнути закинути дітей до дитсадка.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Источник
Тут можно читать онлайн Наталья Сняданко – Агатангел, или Синдром стерильности – ознакомительный отрывок. Жанр: Современная проза, издательство Флюид, год 2008. Здесь Вы можете читать ознакомительный отрывок из книги онлайн без регистрации и SMS на сайте LibKing.Ru (ЛибКинг) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Наталка Сняданко — молодой, но уже известный как у себя на родине, так и за рубежом писатель. Издательство «Флюид» представляет ее новый роман, в котором действует по-гоголевски красочный набор персонажей. Как и великий предшественник, Н. Сняданко рисует яркое полотно жизни провинциальной Украины — только пост-перестроечной, в котором угадываются как характерные российские реалии, так и недавние события мировой истории. Мастерски переходя от тем культурно-бытовых к философским, а также политическим, до боли знакомым и каждому россиянину, автор приправляет любую ситуацию неподражаемым юмором, словно говоря всем «братьям-славянам»: «Ничего, прорвемся!»
Для русского читателя роман Н. Сняданко в блестящем переводе Завена Баблояна и Ольги Синюгиной станет настоящим литературным открытием.
Наталка Сняданко
Широко известная в Украине журналистка и литературный критик, выпускница Львовского и Фрайбургского университетов, переводчица с немецкого (Ф. Кафка, Г. Грасс, С. Цвейг), польского (Ч. Милош, Я. Ивашкевич) и русского (Андрей Курков), Наталка Сняданко — одна из самых популярных современных украинских писательниц. После ярких перформансов в составе авангардистской литературно-театральной группы, многочисленных публикаций в журналах и антологиях, у Н. Сняданко вышел первый роман — «Коллекция страстей». Шумный успех романа привел к его переводам на польский, русский и немецкий языки. Писательница продолжает активно публиковаться в польской и украинской, а также немецкоязычной периодике.
«Наталка Сняданко в своем творчестве делает попытку серьезного, хотя и ироничнооформленного, осознания и переосмысления целого периода постсоветской истории. […] Взгляд на советские, перестроечные и постсоветские реалии „оттуда“, с другой точки зрения, для русского читателя может представлять особый интерес».
«Книжное обозрение»
Агатангел, или Синдром стерильности
(Роман)
Некоторые совпадения с реальными событиями не случайны, большинство действующих лиц не вымышлены, хотя и вряд ли захотят узнать себя в персонажах произведения.
Действующие лица (они же — исполнители)
Горислава Галичанко, ведущая рубрики «Досуг» ежедневной газеты «КРИС-2», девушка, безусловно, достойная внимания, даже несмотря на то, что ей вот-вот исполнится тридцать.
Пани Миля, почтальон с коммерческой жилкой и мечтательница.
Снежана Терпужко, журналистка, гордо рассказывает при каждом удобном случае, что пользуется духами «коко чéнел номер пять».
Мистер Арнольд Хомосапиенс, бизнес-консультант из Голландии.
Михаил Иванович Тычина, следователь, книголюб и неплохой любовник.
Агатангел, домашняя крыса, любит крабовые палочки.
Юлиан Осипович Незабудко, главный редактор газеты «КРИС-2». Партийный псевдоним — Дунек (но это секрет). Поэт и заботливый семьянин.
Пан Фиалко, заместитель пана Незабудко. Партийный псевдоним — Франек (хотя это тоже секрет). Экс-скульптор и талантливый ботаник, вывел растение под названием «Затужила галичанка».
Пан Маргаритко, заместитель пана Незабудко и пана Фиалко. Партийный псевдоним — Генек (излишне говорить, что это секрет).
Пан Штуркало, ответственный секретарь.
Олежка Травянистый, верстальщик с сомнительной репутацией.
Соломон Айвазовски — загадочный и эрудированный, в душе — романтик, что он старательно скрывает, возможно, даже от себя самого.
Шарлотт — прекрасная и отсутствующая.
Степан Волк, 13-й коммерческий директор «КРИС-2».
Рекламный отдел, ничем, кроме фамилий, не характерный.
Панько Овочевый, в приватном общении — Лёня.
Инвестор, вообще персонаж второго плана.
Полуботок-Свищенко, корреспондент «КРИС-2».
Профессор Полуботок-Свищенко, основатель клиники Шато д’Амур и «украинского метода лечения психических заболеваний».
Эвелина, соседка Гориславы, скрипачка.
Марк, сосед Гориславы, концертмейстер.
Семен Иванович, бизнесмен, владелец первых в Тигирине секс-шопов.
Люба, старшая любовница Семена Ивановича.
Лиля, младшая любовница Семена Ивановича.
Юрик, случайный персонаж.
Veritas на дне бутылки
Юлиан Осипович Незабудко проснулся от сладко-тревожного ощущения в паху, которое могло свидетельствовать только об одном, и именно об этом оно свидетельствовало. У него была утренняя эрекция. Главный редактор ежедневной тигиринской газеты «КРИС-2» — так называется должность нашего героя — улыбнулся то ли потолку, то ли себе самому (на потолке в спальне было зеркало) и вздохнул с облегчением. Когда тебе заметно за сорок, каждая утренняя эрекция, а тем более с сильного похмелья — это «немного событие», как сказал бы, пренебрежительно усмехаясь, пан Незабудко, если бы речь шла о ком-то другом. Но поскольку дело касалось его самого, то он только скользнул рукой под одеяло и с облегчением вздохнул, удостоверившись, что сладко-тревожное ощущение его не подвело. Все мы любим выглядеть ироничными за чужой счет.
Пан Незабудко бодро вскочил с кровати, замурлыкал «Ви а зе чемпионс, май френд» и пошел под душ, победно наблюдая, как даже струи теплой воды не сразу размыли гордое остолбенение у него в паху. Где-то он читал, что эрекция «с бодуна» — явление почти автоматическое и свидетельствует не столько о молодости организма, сколько о повышенном давлении на какие-то там железы, поэтому такая эрекция не исключает коварного приближения простатита. Но Юлиан Осипович был оптимистом и радовался каждой утренней эрекции, хотя жаловаться на свой организм в плане сексуальных возможностей ему однозначно еще рано. Жаль, что супруга в командировке, и не с кем разделить скромную половую радость. Хотя, с другой стороны, хорошо, что она в командировке, поскольку вряд ли ей понравился бы запах у него изо рта, который даже самому Юлиану Осиповичу не очень нравился, когда он выдыхал в близко подставленную к губам ладонь и принюхивался. Пан Незабудко каждое утро проверял таким образом, не несет ли у него изо рта, потому что и сам не очень-то любил, когда у кого-то несло изо рта. Сегодняшний перегар вызывал туманные воспоминания о том, что вечер закончился пивом, а это жене точно бы не понравилось. Юлиану Осиповичу это тоже не нравилось, но не нравилось уже сегодня, а вчера почему-то — наоборот, нравилось. И хуже всего, что так бывало всегда.
Поэтому то, что его жена Нелли уехала в командировку, вообще-то хорошо. Ведь Нелли, как и преобладающее большинство жен, негативно относится к появлению мужа в нетрезвом состоянии. Хотя и не устраивает в таких случаях сцен, не укоряет, не бьет посуду. И этим только усиливает чувство вины на следующее утро, которое в свою очередь усиливает бодун, и это, в отличие от эрекции, повторяется каждый раз. Юлиан Осипович не любил появляться на глаза жене в нетрезвом состоянии. Вроде бы ничего особенного не происходило, но каждый раз после ее молчаливого, но красноречивого взгляда у него надолго пропадало желание задерживаться с друзьями на пиво и, наоборот, возникали тревожные подозрения, что жена им манипулирует, а это, в общем-то, не очень хорошо, если вспомнить про мужскую честь. Больше всего Юлиан Осипович боялся попасть жене под каблук. Даже не так: он боялся, что про него подумают, будто он под каблуком, потому что, если быть совсем честным, на самом деле нечто подобное давно уже произошло. Юлиан Осипович все еще не осмеливался сознаться себе в том, что ему нравится такое распределение ролей. Хотя это и противоречило заученному с детства правилу, что главой семьи должен быть муж, — последствия воспитания доминантной матерью, сказал бы про это его львовский друг, психоаналитик, если бы пан Незабудко сознался ему в своих подозрениях, но пан Незабудко ни за что не сознается, и это уже влияние отцовского воспитания, поскольку отец был типичным примером того, что происходит с мужьями, которые попали под каблук.
Источник