Синдром набряклої калитки у дітей

Почему нельзя трясти и подбрасывать ребёнка? К каким последствиям могут привести подобные действия?

О синдроме детского сотрясения (синдроме встряхнутого ребёнка), о том, когда его можно получить, мы поговорили с детским неврологом «Клиники Эксперт» Тула Юлией Александровной Эбергард.

— Юлия Александровна, что такое синдром детского сотрясения? Почему и как он возникает?

— Синдром детского сотрясения, или синдром встряхнутого ребёнка, – это совокупность симптомов, свидетельствующих о повреждениях головного мозга и сосудов головного мозга. Синдром возникает у детей при определённых видах травмы (чаще всего это поступательно-колебательные движения, которые возникают при тряске ребёнка).

— В каких ситуациях ребёнок может получить синдром детского сотрясения?

— В большинстве случаев причиной синдрома детского сотрясения является недостаточно бережное отношение к ребёнку со стороны родителей и/или ухаживающих за ним. Это встряхивание, жёсткие укачивания и иногда подбрасывания вверх. И редкий случай, но это тоже описано, когда ребёнок в результате дорожно-транспортных происшествий получает травму, если ехал не в автолюльке.

— Дети какого возраста находятся в группе риска?

— По данным литературы, этому синдрому чаще всего подвержены дети до 1,5 лет. Это связано с анатомическими особенностями ребёнка: размер головы относительно поверхности тела больше, слабый мышечный корсет шеи (ребёнок не может удерживать голову в пространстве), особенность строения черепа и мозговых сосудов.

— Какие симптомы у синдрома встряхнутого ребёнка и когда они проявляются?

— В зависимости от тяжести синдрома детского сотрясения и полученных повреждений симптомы могут быть разными. Чаще всего возникает рвота, срыгивание, необоснованное беспокойство ребёнка. Очень грозные симптомы – нарушение дыхания, когда ребёнок бледнеет, и утрата сознания. В любом случае нужно обращаться к врачу. Признаки синдрома встряхнутого ребёнка могут возникать непосредственно сразу после травмы. При этом нет внешних повреждений, черепная коробка цела. Т. е. повреждения, кровоизлияния возникают именно внутри головного мозга.

— Как диагностируется синдром детского сотрясения?

— Во-первых, ребёнка осматривает офтальмолог. Кровоизлияния в сетчатку глаза – характерный симптом, с высокой вероятностью подтверждающий факт синдрома детского сотрясения. Для диагностики также применяется нейросонография (УЗИ головного мозга), которая показывает гематомы, и в тяжёлых случаях проводят РКТ (рентгеновскую компьютерную томографию, также известную как КТ) или МРТ головного мозга.

— Какой врач лечит синдром встряхнутого ребёнка?

— Невролог. А в совсем тяжёлых случаях, если есть гематомы, требующие оперативных вмешательств, подключается нейрохирург.

— Как лечат синдром детского сотрясения?

— Лечат в зависимости от того, что нашли. По факту это черепно-мозговая травма. Просто вопрос, какой степени тяжести. Если это разрывы и кровоизлияния, то проводится длительное неврологическое, гемостатическое лечение (остановка кровотечений).

Понимаете, синдром так назвали с целью показать механизм получения травмы. Фактически при этом происходит далеко не сотрясение головного мозга, а более тяжёлые вещи: либо ушибы головного мозга, либо гематомы. Часто это приводит к летальному исходу.

— Расскажите подробнее, какие могут быть последствия? Можно ли полностью вылечить синдром детского сотрясения?

— Вылечить полностью этот синдром довольно сложно. Но на что мы всегда надеемся? Головной мозг ребёнка (и здоровый, и повреждённый) до двух лет очень активно развивается. Т. е. в этом возрасте даже окончательно не ставятся диагнозы аномалий развития головного мозга, не делаются прогнозы, потому что головной мозг до двух лет способен на практически полную компенсацию. Если вовремя диагностировать синдром и начать лечение, то прогнозы, как правило, хорошие. Исход зависит от тяжести полученных повреждений. Проблема в том, что очень часто родители вовремя не обращаются за медицинской помощью, и диагностика происходит тогда, когда уже развились судороги. Впоследствии, при тщательном сборе всей клинической картины, выясняется, что имело место такое воздействие на ребёнка.

Инвалидизация при получении синдрома детского сотрясения – до 30–40 % с исходом в эпилепсию, в двигательные нарушения.

— Как можно предотвратить синдром детского сотрясения?

— Можно перенять опыт зарубежных стран, в которых каждому родителю при выписке из роддома показывают на специальном манекене, что происходит с головным мозгом ребёнка при тряске. Т. е. надо говорить о последствиях, чтобы избежать этих моментов. Активно пропагандировать использование автолюлек при перевозке детей в машине, а также рассказывать о том, что в семье все должны помогать друг другу. Не надо оставлять уставшую маму наедине с ребёнком, если она с ним не справляется, не может его успокоить обычным способом. Нужно дать ей отдохнуть. От того, что ребёнок просто поплачет, последствий будет гораздо меньше, чем если мама в отчаянии и усталости начнёт его трясти с силой большей, чем нужно для его успокоения.

— Что ещё вы могли бы посоветовать родителям и всем тем, кто работает с детьми?

— Каждый взрослый человек должен понимать, что его ребёнок – это только его ответственность, и обращаться с ним нужно бережно. Это необходимо прежде всего для себя самого и для своего спокойствия.

Все члены семьи, родственники должны помогать маме, чтобы она имела возможность отдохнуть, успокоить свою нервную систему. И если ребёнок очень беспокойный, имеется необходимость в постоянном его укачивании, то нужно понимать, что это тоже не совсем нормально. Обычно здоровый младенец, которого ничего не беспокоит, не требует такого пристального к себе внимания. Т. е. лучше обратиться к специалисту. Тем более сейчас их масса, и педиатрическая помощь представлена достаточно широко. Есть горячие линии по грудному вскармливанию, по уходу, кормлению, по обращению с ребёнком. Специалисты дадут советы, как максимально избежать дискомфорта в уходе за ребёнком.

Беседовала Марина Воловик

Записаться на приём к врачу-детскому неврологу можно здесь

Редакция рекомендует:

Вам назначили УЗИ. Что необходимо знать перед исследованием?
Когда КТ незаменима?
Можно и нельзя в МРТ

Для справки:

Эбергард Юлия Александровна

В 2008 г. окончила педиатрический факультет Ивановской государственной медицинской академии.
2009 г. – интернатура по специальности «Неврология».
2014 г. – интернатура по специальности «Детская психиатрия».
В настоящее время – детский невролог в «Клинике Эксперт» Тула.
Принимает по адресу: ул. Болдина, д. 74.

Відео: Хвороба водянка і її симптоми. лікування захворювання

набряк мошонки буває гострим або хронічним, болючим або безболісним. Гостро виник хворобливий набряк мошонки вимагає виключення гострих хірургічних захворювань – перекрут яєчка і ущербною пахової грижі.

Клінічні прояви набряку мошонки. Для визначення причини набряку важливо ретельно з`ясувати:
1) як виникла біль – при перекруте яєчка вона починається раптово після фізичного напруження або легкої травми мошонки;
2) скільки часу вона триває;
3) куди іррадіює: при паховій грижі або епідидиміті – в пахову область, при проходженні каменя по сечоводу – в бік;
4) чи були раніше подібні больові напади, характерні для переміжного перекрута яєчка і пахової грижі;
5) супроводжується чи біль нудотою і блювотою, що також характерно для зазначених захворювань;
6) чи є дизурія, почастішання сечовипускання, імперативні позиви, що вказують на ІМП як причину епідидиміту, до якого захворювання нижніх відділів сечових шляхів привертають.

біль в мошонці ускладнює фізичне обстеження. Деякі експерти рекомендується проводити для його полегшення блокаду сім`яного канатика або вводити анальгетик внутрішньовенно, але зазвичай вдається обійтися без знеболення. Гіперемія мошонки характерна для перекрута яєчка, перекручення його придатка, епідидиміту, ущербною грижі. При нормальному Кремастерний рефлексі перекрут яєчка малоймовірний, але його відсутність цієї патології не виключає.

Відео: Запалення придатка яєчка: Симптоми лікування. запалення яєчка

Лабораторні дослідження і діагностика набряку мошонки. Необхідні аналіз і посів сечі. Зміни сечового осаду свідчать про епідидиміті. Дослідження крові неінформативні, за ісклююченіем випадків новоутворення яєчок. Діагностично важливу інформацію дають візуалізують дослідження, в тому числі допплеровское і радіонуклідне дослідження кровотоку яєчок для визначення того, адекватний він, знижений або збільшений. УЗД інформативно при гідроцеле, неможливості пальпувати яєчко або змін його форми, розміру, поверхні.
точність УЗД не досягає 100% і судити за його даними, чи вимагає болю в яєчку консультація уролога, неможливо.

Кольорове доплерівське дослідження дозволяє оцінити кровоток в яєчках і деталі їх морфології. Його точність в досвідчених руках досягає 95%. Помилково негативні результати (нормальна картина кровотоку) можливий при короткочасному перекруте менш ніж на 360 °, коли перфузія яєчка страждає. Крім того, в препубертатном віці у 40% здорових яєчок візуалізувати кровотік вдається не завжди. Для дослідження кровотоку яєчок використовують також радіонуклідної сцинтиграфію з 99mТс-пертехнатом після внутрішньовенного введення препарату.

Відео: Пухлина головного мозку. Симптоми. Лікування. видалення

при перекруте яєчко зазвичай виглядає як “холодна пляма” через відсутність в ньому кровотокa. Запальні процеси, навпаки, сопвождаются посиленням кровотоку. Точність оцінки кровотоку наближається до 95%. Помилково негативні результати можливий при перекруте менш ніж на 360 °. Екстрене радіонуклідне дослідження є в робочий час. У нічний час його проведення і інтерпретація можуть зажадати 2-3 ч.

Увага, тільки сьогодні!

Синдром набряклої калитки. Перекрут гідатиди. Гостра водянка оболонок сім’яного канатика та яєчка. Перекрут сім’яного канатика. Травматичне ушкодження сечівника, сечового міхура (екстра- та інтраперитонеальне), нирок.

1. Актуальність темизумовлена великою частотою вказаних вище гострих станів у дитячій хірургії та урології. У зв’язку з підвищенням віку хворих, що лікуються у дитячих стаціонарах до 18 років, значно частіше стала діагностуватися сечокам’яна хвороба з усіма її ускладненнями (гострий пієлонефрит, гідронефроз, піонефроз). Хворі діти з синдромом набряклої (гострої) калиткискладають велику кількість серед усіх ургентних станів. Впровадження хірургічної тактики дозволило кардинально поліпшити результати лікування. Травматичні ушкодження органів сечовивідної системи є одним з найскладніших розділів у невідкладній урології. Більшість з них завдяки серйозним ускладненням приводять до інвалідизації або смерті постраждалих. Знання цього розділу хірургії дає шанс уникнути тяжких наслідків таких травм.

2. Мета:

А. Сечокам’яна хвороба

1.Ознайомитись з основними теоріями каменеутворення та патогенезу сечокам’яної хвороби.

2.Навчитись розпізнавати основні клінічні прояви сечокам’яної хвороби в залежності від віку дитини; розміру та розташування каменя, наявності інфікування.

3. Навчитись диференціювати сечокам’яну хворобу в залежності від рівня ушкодження.

4. Навчитись трактувати допоміжні методи дослідження (УЗД, оглядова рентгенограма, екскреторна урографія, пневмоцистографія та висхідна урографія), лабораторні та біохімічні аналізи.

5.Знатиособливості перебігу окремих захворювань сечостатевої системи, що супроводжуються нирковою колікою.

6.Вміти аналізувати причинно-наслідкові зв’язки виникнення болю та макрогематурії у окремих хворих, обґрунтувати та сформулювати попередній клінічний діагноз.

7. Знати алгоритм дії лікаря при нирковій кольці та тактику ведення хворого.

8. Навчитись трактувати загальні принципи лікування захворювань, що супроводжуються нирковою колькою, синдромом гематурії та визначити показання до хірургічного лікування.

Б. Синдром набряклої калитки

1. Ознайомитись студентів з переліком захворювань, які призводять до набряклої калитки.

2. Навчитись розпізнати основні клінічні прояви захворювання та ушкоджень калитки.

3. Навчитись диференціювати ушкодження калитки в залежності від причин, які призвели до набряку калитки.

4. Навчитись інтерпретувати допоміжні методи дослідження (УЗ, доплерографія), лабораторні та біохімічні аналізи.

5. Знати особливості перебігу захворювань, що призводять до набряклої калитки.

6. Вміти аналізувати причинно-наслідкові зв’язки виникнення гострого запалення яєчка, обґрунтувати та сформулювати попередній діагноз.

7. Знати тактику ведення хворого із захворюваннями, які призвели до гострого запалення яєчка.

8. Навчитись трактувати загальні принципи лікування захворювань, що супроводжуються гострим запаленням яєчка і мошонки та визначити показання до хірургічного лікування.

В. Травматичні ушкодження сечовивідної системи

1. Вміти вирізнити та групувати клінічні ознаки, які характеризують забій м’яких тканин, ознаки які вказують на кровотечу та ознаки, що характеризують розрив органів вивідної системи.

2. Проілюструвати клінічні ознаки на прикладі хворого з травматичним ушкодженням та сформулювати попередній діагноз, визначити стан хворого, наявність шоку.

3. Навчитись диференціювати ушкодження в залежності від анатомічних структур сечовивідної та статевої систем та основного виду: забій, розрив, поєднанні травми.

4. Навчитись складати план обстеження та інтерпретувати допоміжні методи дослідження (УЗ, рентгенологічний, урографія, уретрографія, КТ та ін.), лабораторні та біохімічні аналізи, показники гемодінаміки (Р, АТ, Нв, Нt, ОЦК, ЦВТ).

5. Знати особливості перебігу окремих ушкоджень статевої та сечовивідної систем.

6. Вміти аналізувати причинно-наслідкові зв’язки того чи іншого ушкодження та вирізнити основне ускладнення: кровотеча, сечовий заплив.

7. Знати алгоритм дії лікаря при травматичних ушкодженнях та визначити тактику ведення конкретного хворого.

8. Вміти надати невідкладну медичну допомогу при основних ушкодженнях сечовивідної системи у дітей та виконати необхідні медичні маніпуляції: вимірювання артеріального тиску, визначення групи крові та Rh-фактора, катетеризація сечового міхура або надлобкова пункція, новокаїнові блокади.

9. Ознайомитись з показаннями до оперативних втручань в залежності від виду ушкодження: ушивання, цистостомія, нефростомія, дренування приміхурового та приниркового простору, парауретеральної гематоми, гемі- або нефректомія, перинео- та скрототомія, орхідектомія.

4.2. Теоретичні питання до заняття

1. Визначити поняття „сечокам’яна хвороба”, основні теорії каменеутворення та патогенезу.

2. Причини ниркової коліки та утворення каменів у сечовому міхурі.

3. Головні клінічні прояви сечокам’яної хвороби, лабораторні та допоміжні методи діагностики.

4. Сучасні підходи до лікування, визначення показань до оперативного лікування (апаратна літотріпсія, відкрита операція).

5. Етіологічні та патогенетичні фактори виникнення перекруту гідатіди Морган’ї та сім’яного канатику, гостро виниклого гідроцеле оболонок сім’яного канатика та яєчка.

6. Особливості клінічного перебігу та діагностики захворювань, які супроводжуються синдромом „гострої калитки”.

7. Сучасні методи та обсяг хірургічного втручання при перекрутах гідатід та сім’яного канатика, гостро виниклого гідроцеле яєчка.

8. Визначення анатомічних структур, що підлягають ушкодженню.

9. Алгоритм дії лікаря при травматичних ушкодженнях та визначити тактику ведення конкретного хворого.

10. Визначення показання до оперативних втручань в залежності від виду ушкодження: ушивання, цистостомія, нефротомія, дренування приміхурового та приниркового простору, парауретральної гематоми, гемі- або нефректомія, перио- та скрототомія, орхектомія.

Практичні завдання, які виконуються на занятті.

1. Зібрати скарги, анамнез життя та захворювання, та диференціювати сечокам’яну хворобу в залежності від рівня локалізації каменя.

2. Продемонструвати пальпацію поперекової ділянки, катетеризацію сечового міхура, охарактеризувати склад сечі та каменів.

3. Інтерпретувати дані лабораторних та допоміжних методів діагностики.

4. Впроваджувати принципи лікування ниркової коліки (блокади, медикаментозне лікування, фізіолікування).

5. Трактувати загальні принципи лікування: консервативні та оперативні методи лікування.

6. Проводити пальпацію мошонки та яєчка.

7. Продемонструвати візуально виявлення ураженої гідатіди та діафаноскопію.

8. Диференціювати механізм виникнення гострої мошонки, співвідносити клінічні прояви.

9. Використовувати допоміжні методи діагностики та формулювати показання до оперативного лікування.

10. Вирізнити та згрупувати клінічні ознаки, які характеризують забій м’яких тканин, ознаки які вказують на кровотечу та ознаки, що характеризують розрив органів вивідної системи.

11. Проілюструвати клінічні ознаки на прикладі хворого з травматичним ушкодженням та сформулювати попередній діагноз, визначити стан хворого, наявність шоку.

12. Диференціювати ушкодження в залежності від анатомічних структур сечовивідної та статевої систем та основного виду: забій, розрив, поєднанні травми.

13. Скласти план обстеження та інтерпретувати допоміжні методи дослідження (УЗ, рентгенологічний, орографія, уретрографія, КТ та ін.), лабораторні та біохімічні аналізи, показники гемодінаміки (Р, АТ, Нв, Нt, ОЦК, ЦВТ).

14. Демонструвати за показаннями можливість катетеризації сечового міхура та надлобкової пункції сечового міхура.

15. Надавати невідкладну медичну допомогу при основних ушкодженнях сечовивідної системи у дітей та виконувати необхідні медичні маніпуляції: вимірювання артеріального тиску, визначення групи крові та Rh-фактора, катетеризацію сечового міхура або надлобкова пункція.

Зміст теми

Сечокам’яна хвороба зустрічається в багатьох країнах світу, але поширення її на земній кулі нерівномірне. Є окремі райони, де вона має епідемічний характер і є крайовою патологією, а є країни, де сечокам’яна хвороба зустрічається рідко. В Україні ендемічними щодо сечокам’яної хвороби є райони Західного Донбасу, окремі регіони Дніпропетровської, Харківської областей. Проблему етіології та патогенезу сечокам’яної хвороби не вирішено. Незважаючи на численну літературу, присвячену цьому питанню, досі немає єдиної думки щодо причин і механізму утворення каменів. Розрізняють формальний і казуальний генез сечового літіазу. Під формальним генезом розуміють фізико-хімічні процеси, які призводять до утворення каменя. До казуального генезу належать хворобливі стани й фактори, які активують діяльність генетичного механізму.

Стосовно формального генезу існують дві теорії: кристалізаційна й теорія матриці. Згідно з кристалізаційною теорією утворення каменя є наслідком порушення колоїдного стану сечі, що супроводжується типовою кристалізацією солей. У нормі сеча людини являє собою ультрафільтрат плазми крові, який містить у собі велику кількість продуктів мінерального й органічного обміну, залишкових продуктів метаболізму, які знаходяться в зависному розчиненому стані завдяки наявності в сечі стабілізуючих “захисних” колоїдів. Їх система може порушуватись у разі зміни реакції й поверхневого натягу сечі, уростазу, наявності мікробів, лейкоцитів, фібрину та ін. У таких випадках відбувається осадження солей і утворення великої кількості аморфних або кристалічних часток, не з’єднаних між собою. Кожна частка може стати ядром для утворення майбутнього каменя, як і колонії бактерій, клітини епітелію, ушкоджені ділянки слизової оболонки сечових шляхів.

Згідно з теорією матриці, основою каменеутворення є білокумісне органічне ядро – матриця, на яке нашаровуються кристали солей. Про це свідчить те, що кожен сечовий камінь складається з двох компонентів: органічної основи – матриці, яка становить 2-3 % сухої маси каменя, і мінеральної, що має кристалічну структуру й інтимно зв’язана з матрицею.

В основі ґенезу хвороби лежить ряд ендогенних й екзогенних факторів. Із ендогенних факторів велике значення в процесі утворення каменів мають порушення фізико-хімічних властивостей сечі та мінерального обміну речовин, ендокринна патологія (гіперпаратиріоз), гіповітаміноз, інфекція сечових шляхів, порушення відтоку сечі, ушкодження спинного й головного мозку, скелета, тривале горизонтальне положення хворого, підвищення температури тіла до високих цифр, яка призводить до олігурії та ін.

В етіології й патогенезу сечокам’яної хвороби в дітей поряд із переліченими факторами враховуються також особливості обмінних процесів, захворювання травної системи, особливості харчування, аномалії розвитку сечової системи, ембріональний та інфантильний тип ниркової миски; соціально-побутові умови. У дитячому віці відзначається лабільність водно-сольового обміну, у регулюванні якого, крім нирок, беруть участь шкіра, травна система й дихальні шляхи. До того ж в організмі дитини міститься більше, ніж у дорослого, позаклітинної рідини, яка легко втрачається при діареї, блюванні, підвищеній пітливості при високій температурі тіла. Швидке зневоднення призводить до порушення мінерального обміну, згущення крові, зменшення діурезу, підвищення концентрації сечі, що є сприятливими умовами для утворення сечових каменів. Порушення уродинаміки в дітей є одним із важливих факторів каменеутворення. Уростаз не тільки сприяє утворенню кристалів у сечі, але й призводить до порушення кровообігу в нирці та розвитку пієлонефриту. Головною причиною уростазу, як відомо, є вади розвитку сечової системи. Камінь, який утворився внаслідок порушення уродинаміки, посилює уростаз, тобто утворюється хибне коло.

Здебільшого камені локалізуються в порожнинній системі нирок (60-70 %), сечоводах (20-25 %); сечовому міхурі та сечівнику – у решті випадків.

Залежно від хімічного складу розрізняють камені органічні (білкові, цистинові, ксантинові, холестеринові) та неорганічні (оксалати, урати, фосфати, карбонати). Зустрічаються й змішані камені (частіше в дітей старшого віку).

Клінічна картинасечокам’яної хвороби залежить від віку дитини, розміру й розташування каменя, наявності інфекції та ін. Основні ознаки – біль, гематурія, лейкоцитурія. У зв’язку з тим що сечовід у дітей відносно ширший, невеликі за розмірами камені відходять легше, без вираженого синдрому ниркової коліки, яка буває тільки в 10-18 % хворих.

Клініка ниркової коліки в основному така сама, як у дорослих. Але типове поширення болю відзначають тільки в дітей старших за 7-9 років, бо вони більш чітко визначають локалізацію болю. У дітей молодшого віку коліка – це сильний біль у животі, який супроводжується нудотою, блюванням, неспокоєм. При гострих захворюваннях органів черевної порожнини (гострий апендицит, кишкова непрохідність, панкреатит, холецистогепатит тощо) діти лежать нерухомо тому, що кожен рух посилює біль. При нирковій коліці біль буває дуже інтенсивним, але він не посилюється під час руху. Тому діти займають таке положення, за якого інтенсивність болю зменшується. Інколи їм вдається зайняти якусь химерну позу – рачки, униз головою та ін.

В основному неускладнена сечокам’яна хвороба проявляється ниючим болем у животі та поперековій ділянці. Після фізичного навантаження може з’явитися короткочасна макрогематурія. Цей симптом частіше виникає при каменях сечового міхура – батьки повинні негайно звернутися до лікаря.

Другою після больового синдрому ознакою сечокам’яної хвороби є гематурія. її причина – безпосередня травма слизової оболонки конкрементом, приєднання інфекції з розвитком пієлонефриту, застій крові в нирці, форнікальний рефлюкс. Відходження каменя є достовірною ознакою сечокам’яної хвороби.

Дуже рано наявність конкременту в сечових шляхах ускладнюється інфікуванням. Приєднання інфекції та розвиток пієлонефриту змінює клінічну картину: біль не стихає, лихоманка постійна або інтермітивна; часте сечовиділення, мутна сеча; симптоми хронічної інтоксикації (поганий сон та апетит, нудота, блідість шкіри, анемія).

Другим за частотою ускладненням сечокам’яної хвороби після пієлонефриту є гідронефроз, який може розвинутися в разі хронічного закупорювання сечоводу. Чим нижче знаходиться конкремент, тим повільніше розвивається гідронефроз. При двобічних каменях сечоводів виникає анурія.

Діагностикасечокам’яної хвороби потребує виділення таких груп ризику: діти із тривалою лейкоцитурією і гематурією; діти з гіпотрофією; діти, які скаржаться на біль у животі. Саме серед них є діти із сечокам’яною хворобою. Внаслідок застосування УЗД під час профілактичних оглядів дітей із переліченими скаргами діагностують камені в нирках, сечовому міхурі. Камені сечоводів під час УЗД, як правило, не виявляють, але можна виявити розширення мисково-лоханкової системи нирки. Основне значення в діагностиці сечокам’яної хвороби мають рентгенологічне дослідження: оглядова рентгенографія, різні варіанти екскреторної урографії.

На оглядовій рентгенограмі можна виявити та диференціювати тіні фосфатів, карбонатів, оксалатів. Частину конкрементів – урати, цистинові, білкові, холестеринові – на рентгенограмах не виявляють, оскільки вони є рентгеннегативними. За допомогою екскреторної урографії встановлюють наявність каменя в нирці або сечових шляхах, його величину, положення, ступінь прохідності сечоводів; стан мисково-лоханкової системи, наявність вад розвитку нирок та сечоводів. У дітей дуже рідко (у разі повної відсутності функції ушкодженої нирки) застосовують катетеризацію сечоводу із уведенням у сечові шляхи повітря (пневмоурографія) або водорозчинної контрастної речовини (висхідна урографія). Катетеризацію сечоводу із висхідною урографією проводять у переддень або в день операції для того, щоб запобігти загостренню пієлонефриту.

Лікуваннясечокам’яної хвороби передбачає вирішення трьох завдань: надання невідкладної допомоги при нирковій коліці та інших загрозливих станах (анурія); видалення каменів та профілактика каменеутворення.

Дата добавления: 2015-11-05; просмотров: 432 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов

Читайте также:

Рекомендуемый контект:

Поиск на сайте:

© 2015-2021 lektsii.org – Контакты – Последнее добавление